"Тарас Шевченко - син України"

Мета. Розширити знання учнів про життя і творчість Тараса Григоровича Шевченка. Розвивати мислення, творчу уяву, активність. Виховувати пошану до героїчного минулого, любов до свого народу.

Обладнання. Портрет Т.Г. Шевченка, ілюстрації до творів, малюнки учнів, Кобзар, виставка книг про життя і творчість поета.

Форма проведення.  Загальношкільна лінійка.

Дата проведення. 02.03.2009н.р.

— У с. Моринці на Черкащині в хаті кріпака Григорія Шевченка серед морозної темної ночі блиснув на все село один вогник — це народилася дитина. Для пана — нова кріпацька душа, а для України — великий поет, буремний Тарас, незламний Кобзар. Це сталося більш як півтора століття тому, 9 березня 1814 року.

— Світлі дні дитинства були недовгими. Перше тяжке горе, що вразило серце малого Тараса і принесло лихо в Шевченкову родину, — смерть матері. Мачуха, яку привів батько, перетворила рідну хату на пекло: сльози, бійки, сварки, образи і приниження.

На    12 році Тараса спіткало нове горе — раптово, простудившийсь у дорозі, помер батько.

—  Доля привела 17-річного Тараса до Петербурга, пишної і величавої столиці Російської імперії, до міста, де він прожив у цілому 17 років, де сталися важливі події його життя, де він став художником і вільною людиною.

—   22 квітня 1838 року пан видав вільну своєму кріпаку Тарасові Шевченку. Це сталося завдяки відомим діячам живопису і літератури того часу: В. Жуковському, Є. Гребінці,  В. Григоровичу,  А. Мокрицькому, які зібрали і заплатили за поета 2500 крб.

—  Ще одна подія, знаменна не тільки в житті Тараса, а й важлива для всієї України, — вихід у світ книги віршів "Кобзар" у 1840 р. Справді, "Кобзар" належить до тих книжок, які найбільше друкують і читають у всьому світі. То святиня, національна Біблія України.

—  За бунтівливі вірші Шевченка жорстоко покарали — 10 років солдатської    муштри, які й підірвали його здоров'я. Вирок царя мав означати й духовну смерть Кобзаря — йому заборонялося писати й малювати. Але зболена душа не могла мовчати — писав і малював, ховаючи у "захалявні книжечки".

—  Через 10 років поета звільнили, він повернувся у Петербург, 1859 року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну. Хворий поет доживав свій страдницький вік у Петербурзі. Уже будучи хворим, видав український буквар для недільних шкіл, планував видати ряд підручників.

Помер Т. Шевченко 10 березня 1861 року. Його поховали на Смоленському кладовищі в Санкт-Петербурзі. Але у травні цього ж року тіло, великого Кобзаря було перевезене в Україну. З того часу 22 травня — День пам'яті поета, день національного трауру України. Світлий нетлінний образ степової Чернечої гори – могили великого Кобзаря – став національною святинею.

                                      Навесні, коли тануть сніги

                                      І на рясті заграє веселка,

                                      Повні сил і живої снаги

                                 Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

— Нам з вами важко уявити Україну часів Тараса Шевченка, і те, як серед ланів золотої пшениці, зелених садів, білих хат, тихих вод, ясних зір жилось обшарпаним голодним людям, змореним тяжкою працею.

         В Україні були пани і кріпаки-селяни. З раннього ранку до пізнього вечора працювали кріпаки на панських ланах, відробляючи панщину. Часу для роботи на своєму полі не було. Крім панщини, кріпаки були змушені сплачувати різні податки, на які не було в них грошей. За борги пани били кріпаків різками, міняли їх на тварин (коней, собак), відривали дітей від батьків, жінок від чоловіків, програвали в карти.                       

         Т.Г. Шевченко — великий український народний поет. Життя на­шого генія таке дивне, що слухаючи про нього, можна було б сказати, що це якась легенда, коли б усе те не було правдою.

1.      Дата  9  березня   1814  року пам'ятна у історії української літератури. Тоді, темної ночі, перед світанком, у селі Моринцях на Звенигородщині, у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув єдиний на все село вогник: народилася нова па­нові кріпацька душа, а Україні — її Великий співець — Тарас Шевченко.

 2.  Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

                                      І помолитись не дають.

3.      Коли минав йому другий рік, переселились Шевченки з усією сім'єю до села Кирилівка. Велика була сім'я: батько Григорій, мати Катерина, Тарасик, три сестрички (Катря, Ярина, Марійка), два братики (Микита, Йосип) і дідусь Іван. Всіх дев'ятеро.

         Гарно було в Кирилівці. Коло хати розкішний квітник, стара крислата верба, за хатою садок, а там левада, засіяна квітами, а через леваду в'ється річечка. Серед цієї краси зростав малий Тарас. Піклувалися ним добра мати ,та старша сестра Катерина.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

 4.     Любив Тарас неділю, коли людей не гнали на панщину, і всі були в хаті. Збирались тоді довкола дідуся. Слухали його розповіді про те, як вороги руйнували Січ, як у людей землю відбирали, як ляхи над народом знущались, про гайдамаків — борців за правду і волю, про високі могили, в яких спочивають славні лицарі-запорожці. 

5. Безрадісним було дитинство Тараса. Тяжке кріпацьке життя. Був він і пастухом, і кухарчуком, і ко­зачком, тобто слугою у пана. Коли Тарас був юнаком забрав його пан, як свого слугу, аж у Петербург. Знущався над ним і над йо­го талантом художника. Ось як згадує Т.Г. Шевченко про своє дитинство.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло.

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало.

6.      Світлі дні дитинства були недовгими. Перше тяжке горе, що вразило серце малого Тараса і принесло лихо в Шевченкову родину, — смерть матері. Мачуха, яку привів батько, перетворила рідну хату на пекло: сльози, бійки, сварки, образи і приниження.

На    12 році Тараса спіткало нове горе — раптово, простудившись у дорозі, помер батько.

7.      Немало мандрував Тарас по селах у пошуках людей "щоб добру навчили". Багато знущань і кривди зазнав він від дяків, до яких попадав у науку. Зустрівся на цьому шляху сільський маляр, що впізнав талант Тараса і готовий був його вчити, якщо той принесе дозвіл від пана. Не отримав хлопчина, дозволу. А натомість став козачком у пана Енгельгардта.

8.      Тарас Григорович Шевченко прожив усього 47 років, із яких 24 роки був у кріпацтві. 10 років мучився у солдатській неволі на засланні і всього 13 років був вільною людиною. 13 років волі...

         Доля привела 17-річного Тараса до Петербурга, пишної і величавої столиці Російської імперії, до міста, де він прожив у цілому 17 років, де сталися важливі події його життя, де він став художником і вільною людиною.

8.      Ще з дитинства Т.Г. Шевченка   тягло  до   малювання. Крейдою чи вуглинкою змальовував усе, що бачив. Та саме тут по­щастило Шевченкові його та­лант до малювання помітили ви­датні художники. Т.Г. Шевченко перебу­вав у кріпацькій неволі.  А 22 квітня 1838 року художни­ки зібрали 2500 крб. і викупили його. Саме вони В. Жуковський, Є. Гребінка,  В. Григорович,  А. Мокрицький, допомогли Шев­ченкові звільнитися від кріпацької неволі   та   відкрили   перед   ним шлях до науки і мистецтва.

         На все життя зберіг він у серці любов до благородних діячів російської і української культу­ри, що вирвали його з кріпаць­кого пекла.

9.      Т.Г.   Шевченко навчався у Академії мистецтв, читав твори російських    поетів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова.  У цей час він усе більше задумується над гіркою долею рідного краю, над безправним становищем покріпаченого люду.

         Гнів на жорстоке панство, жаль та біль від споглядання мук — все це виливалося на папері у хвилю­ючих поетичних рядках.

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

 Нащо стали на папері

Сумними рядками?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину? 

10.    Його славні твори кликали до боротьби за волю. Мріяв поет про прекрасне майбутнє трудящого лю­ду, але добре знав, що за це треба боротися.

... Вставайте, кайдани порвіте,

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте,                                     — закликав поет.

11.    Недовго судилося поетові бути вільним. За сміливі заклики, вільнодумні твори, за те, що належав до таємного товариства яке ставило своєю метою визволення України, за те, що писав про волю, цар Микола І наказав заарештувати Тараса і заслати в Киргизькі степи до Орської фортеці, де був він рядовим солдатом царської армії. Довелось зазнати йому виснажливої солдатської муштри.

         Вирок царя мав означати й духовну смерть Кобзаря — йому заборонялося писати й малювати. Але зболена душа не могла мовчати — писав і малював, ховаючи у "захалявні книжечки".

12.    Через 10 років поета звільнили, він повернувся у Петербург, 1859 року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну. Хворий поет доживав свій страдницький вік у Петербурзі. Три роки боровся він з недугою.  Уже будучи хворим, видав український буквар для недільних шкіл, планував видати ряд підручників.

13.    У 1861 році на Україну страшним громом, чорною хмарою печалі прилетіла сумна звістка — у Петер­бурзі 10 березня о 5 год. 30 хвилин ранку перестало битися серце великого поета. Його поховали на Смоленському кладовищі в Санкт-Петербурзі. Але у травні цього ж року тіло, великого Кобзаря було перевезене в Україну. Поховали Т.Г. Шевченка в Україні над Дніпром, поблизу Канева. З того часу 22 травня — День пам'яті поета, день національного трауру України. Світлий нетлінний образ степової Чернечої гори – могили великого Кобзаря – став національною святинею.

14.Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом. 

15.    На скрижалях історії навіки залишиться його по­лум'яне поетичне слово, адже Шевченко — поет. Але ми знаємо його ще і як художника. Проте цьо­го мало, щоб сказати про людину такого великого таланту й душі. Це людина з великої літери. Люди­на, яку шанують у всьому світі. Та найбільше пи­шаємося Шевченком ми, українці. Він — наш вели­кий поет. І ще ми називаємо його Великим Кобза­рем, тому що ним написана велика книга життя — «Кобзар в 1840 році.

         Ця книга, яка перед вами, я надіюся, є майже у кожного з вас вдома, вона і досі є настільною кни­гою для всіх людей, перекладається всіма мовами світу. Усі люди настільки шанують творчість нашо­го земляка, що кожного разу, перечитуючи його невмирущу поетичну мудрість, хочуть кожен по-своєму якось увічнити цю книгу, тому стараються чи незвичайно розмалювати її, чи надзвичайно ви­дати, адже вона стала своєрідною скарбницею творчого духу поета, яким наснажується весь на­род. 

Вчитель    Мрія поета про нове життя здійснилася. Ми шануємо пам'ять поета. Волею історії він ніби ототожнений з Україною, представляє нас, ук­раїнців, народам світу. Він є нашою гордістю, честю і славою. І вам, дітям, потрібно знати його твори, його життя.

         Минають віки, стираються написи на камені тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, вико­нуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

Свою Україну любіть,

Любіть ЇЇ... Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.